Провідна діяльність та новоутворення

Провідною в розвиткові стає така діяльність, яка дозволяє суб’єктам (учасникам) цієї діяльності вирішувати певні задачі розвитку (В. І. Слободчиков). Тобто вона має спеціально проектуватися й культивуватися як віково-нормативна.

               У пізньому віці провідною стає, на думку О.Г. Лідерса, особлива внутрішня діяльність, спрямована на прийняття свого життєвого шляху. Плідна старість і передбачає його прийняття, а неплідна  – неприйняття. М. В. Єрмолаева вважає, що провідна діяльність у цьому віці може бути спрямована або на збереження особистості людини, підтримання й розвиток її соціальних зв’язків, або на відокремлення, індивідуалізацію й «виживання» її як індивіда на фоні поступового згасання психофізіологічних функцій. М. Л. Смульсон, розглядаючи «самостійне самопроектування» як важливий механізм розвитку особистості в старості, провідною діяльністю в цьому віці вважає діяльність саморозвитку, яка вимагає спеціальної інтелектуальної, фізичної роботи над собою і в результаті якої формується нова структура інтелекту, інтерпретована адекватна ментальна модель світу.

                В. Ф. Моргун провідну діяльність осіб похилого віку пов’язує із спілкуванням, наставництвом. Адже в ньому, на його думку, реалізується основна потреба людей цього віку – передати іншим накопичений досвід. У ньому ж (у спілкуванні, наставництві) реалізуються й інші потреби: потреба в колективі, у повазі, потреба у самоствердженні. У старечий період, початок якого залежить від загальної тривалості життя конкретної людини і стану її здоров'я, провідною стає діяльність із самоствердження. В. Ф. Моргун цей віковий етап (старечий) пов’язує також із самодіяльністю, що виявляється в самореалізації, самоактуалізації зрілої особистості, у самообслуговуванні.

          М.С. Пряжніков аналізує динаміку провідної діяльності у різні періоди старості.

  • У похилий, передпенсійний вік, коли людина очікує пенсію, вона має кілька прагнень, зокрема «встигнути» зробити те, що не встигла, залишити про себе «добру пам'ять» на роботі; «надолужити згаяне» в особистісно-інтимному плані, наприклад, «догуляти» те, що «не догулялася» в молодості; передати свій досвід учням і послідовникам; спілкуватися з онуками, які для нього дуже важливі і одночасно реалізовувати себе на роботі; вибрати собі заняття на пенсії, спланувати своє подальше життя.
  • У перші роки після виходу на пенсію людина самовизначається методом «спроб і помилок» – «шукає себе» у новій якості, пробує власні сили у різних видах діяльності (у вихованні онуків, у домашньому господарстві, у хобі, у нових стосунках, у громадській діяльності тощо). Частина пенсіонерів ще продовжує працювати за своєю основною професією, тому у них значно підвищується почуття власної значущості. У «раннього» пенсіонера посилюється прагнення «повчати» або навіть «соромити» людей молодшого віку, особливо підлітків та юнаків (можливо таким чином вони намагаються долучитися до повноцінного життя молоді і, ніби, самим стати молодим). Частина пенсіонерів прагне спокійно осмислити все прожите життя з метою усвідомлення його сенсу, а тому хтось починає писати «мемуари», а комусь неодмінно потрібно поділитися своїм досвідом і переживаннями.
  • У період власне старості до серйозного погіршення здоров’я людина має різні хобі, прагне шукати себе у різних діяльностях, хоча їх не можна порівнювати із «попередньою («справжньою») роботою». Якщо у пенсіонера склалися стійкі стосунки з іншими пенсіонерами, то певна спільна діяльність може серйозно захопити його і тоді він намагається віддавати себе повністю цій нової діяльності, особливо, якщо вона здається йому суспільно значимою (наприклад, йдуть на мітинги захищати якість інтереси). Він прагне будь-яким способом підтвердити своє почуття власної гідності, роблячи щось корисне для оточуючих на теперішньому етапі або наголошуючи на своїх заслугах у минулому і за це вимагає поваги. Багато старих у цей час можуть почати готуватися до смерті, що виражається в захопленні релігією, в частому ходінні на кладовище, в розмовах з близькими про «заповіт» тощо і така їхня поведінка може ускладнити становище у сім'ях з невисоким рівнем моральної культури.
  •   Довгожитель з різким погіршенням стану здоров’я займається лікуванням, прагне хоч якось боротися з хворобами; схильний до осмислення свого життя, інколи прикрашаючи його, «чіпляючись» за все краще, що було (і чого не було) в його житті. Життя довгожителів при порівняно гарному стані здоров’я є досить активним (інколи занадто), але багато в чому залежить від схильностей людини. Виховання дітей та онуків (правнуків) для них вже не є досить актуальним, як у попередні періоди, бо до цього часу його діти самі стають старшими і старими людьми і вже самостійно хочуть виховувати своїх онуків.

           Аналізуючи новоутворення пізнього віку, Б. Г. Ананьєв та його послідовники використовують поняття реституціалізації, пов’язане з комплексом процесів відновлення, спрямованих на уповільнення старіння, на формування мотиву діяльності тощо.

          М. Л. Смульсон серед новоутворень старості окремо виділяє оновлену ментальну модель світу (мудру, інтегративну, переструктуровану) ; рефлексію власних проблем, які з’явилися зі старістю; здійснення відповідальних усвідомлених виборів; саморегуляцію й протидію дементивним процесам. О. О. Березіна також наголошує на тому, що в старості виникають позитивні новоутворення, котрі дозволяють особам цього віку адаптуватися до вікових змін.

          Л. І. Анциферова вагомими особистісними новоутвореннями людини в похилому віці (а саме – у 65-75 років) уважає нестримне прагнення ризику, що зумовлює зміну стилю життя; високу чутливість до адресованих їй «соціальних замовлень», готовність у найкоротший час їх виконати; високий рівень розвитку інтуїтивної сфери особистості. Такі новоутворення, на думку Л. І. Анциферової, є результатом активності людини з інтеграції нею цілісного досвіду свого життя.

          М. С. Пряжніков простежує динаміку особистісних новоутворень у різні періоди старості.

  • У похилий, передпенсійний вік, коли людина очікує на пенсію, змінюються її ціннісні орієнтації, важливішими стають екзистенціальні питання; вона шукає смисли в новій, майбутній життєдіяльності (у житті пенсіонера), до якої раніше не досить серйозно ставилася; для неї час ніби розширюється – вона неминуче думає про найближче, одночасно прагне не втрачати часу в сьогоденні, а також – усе більше замислюється про своє минуле.
  •  У перші роки після виходу на пенсію людина усвідомлює себе в новій якості (переважно як «колишнього фахівця»); у неї може з'явитися або відчуття цілісності й гармонійності свого життя, або почуття «незавершеності», негармонійності життя в результаті його осмислення; зростають почуття «нереалізованості» своїх кращих помислів і «покинутості» з боку недавніх колег і друзів.
  • Через кілька років після виходу на пенсію в людини або зміцнюється почуття власної гідності, коли вона, усупереч усім обставинам, знаходить для себе сенс життя, або виникає почуття розпачу, коли вона такого сенсу не бачить і розтрачує свої сили на дрібниці, буквально згасаючи на очах, причиною чого часто є відчуття своєї «незатребуваності», «непотрібності». Старіюча людина схильна порівнювати «свій» час і «новий» час, у якому не бере активної участі.
  • Довгожителі з різким погіршенням здоров’я все більше розуміють обмеженість свого життя у часі, а також власну причетність до світу, до природи, до культури, до суспільства, до людства, до Бога. Усвідомлюючи скінченність, тлінність свого існування, вони прагнуть хоч у чомусь долучитися до нескінченного. Для довгожителів із порівняно гарним станом здоров’я характерні почуття власної гідності, інтерес до життя (а іноді й «жага життя»), а також певна внутрішня гармонійність і навіть мудрість.

 

Last modified: Saturday, 7 April 2018, 11:41 PM