Етапи розвитку науки про старість і старіння

У розвиткові науки про старість та старіння можна виділити кілька етапів:

 

Перший – донауковий етап (до ХІХ століття), представлений трьома неоднозначними напрямами:

 

- філософсько-онтологічний напрям охоплює погляди філософів (Цицерона, Сенеки, Гете, Леопарді) та теологів. У їхніх роботах уперше розглядаються аксіологічні аспекти старіння, наголошується на цінності тривалого життя, самого життя, достоїнств старості.

 

Давньоримський політичний діяч та філософ Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е.) у 44 роки написав діалог «Кантон старший, або про старість», де захищає та звеличує похилий вік як найцінніший для людини та суспільства загалом. Цицерон вважав, що для мудрої людини старість – найдорогоцінніший період життя, бо пристрасті заспокоюються і більше не затьмарюється розум. Людина у старості отримує такий скарб, як накопичений досвід. Великих висот можна досягнути шляхом роздумів завдяки силі характеру і здоровому глузду; у всьому цьому старі люди переважають молодих.

 

Сенека (І ст.) підкреслював, що для старих людей важливо відчувати себе корисними для суспільства, що життя людини оцінюється тим, що вона у нього вкладає, а не його тривалістю. Більшість філософів давнього часу старість вважали похмурим, жалюгідним періодом життя (Ювенал, Вергілій, Максиміліан, Горацій та ін.).

 

Проблеми геронтократії (влади старців) і геронтофобії (страху старості) залишаються гостро дискусійними й дотепер. Негативний образ старості, що зберігається в низці сучасних культур, є відбиттям ейджизму, інтолерантності, стигматизації.

 

гератокомічний напрям представлений поглядами лікарів (Гіппократа, Галена, Авіцени, Зербі, Шарко) і переважно присвячений створенню спеціальних індивідуально-гігієнічних методів, які пропонують старим людям спеціальний спосіб життя, режим харчування, сну з метою профілактики передчасного старіння.

 

У працях давньогрецького лікаря Гіппократа і лікарів його школи містяться перші описи ознак старіння і хвороб старих людей. Вони старість вважав результатом витікання природного тепла («природного жару») і висихання організму На їхню думку, захворювання залежать від віку та від особливостей нервової системи людини. Зокрема, флегматики особливо схильні до хвороб старості. Гіппократ підкреслював, що люди з холодним темпераментом старіють швидше. Навпаки, для холериків старечий вік – є найздоровішим періодом життя. Виявлено, що старі люди почувають себе краще літом і на початку осені.

 

Платон вказував, що на старіння особливо впливає спосіб життя в середньому віці. У Давній Греції вперше було розроблено схему гігієнічного режиму для старих людей. У її основу покладено принцип «міра у всьому» – прогресивне зменшення кількості вживання їжі, збереження звичних навичок і поступове припинення активної трудової діяльності.

 

пошуки «еліксиру безсмертя» (філософського каменю) чи іншого засобу для збільшення тривалості життя людини найпоширенішим стало у середні віки і мало містичний характер.

 

Як джерело безсмертя розглядалися різноманітні фактори – від переливання крові дітей до готування спеціальних омолоджувальних засобів. На думку англійського психолога О. Комфорта, існували дві давні мрії людства, пов'язані з "пошуками філософського каменю" й "еліксиром життя". Вивчення першої з цих проблем набуло розвитку у зв’язку з проблемою боротьби зі старінням, тобто з пошуком засобів омолодження. Проблема пошуку "еліксирів", незважаючи на давню історію, продовжує хвилювати уми і сучасних вчених.

 

Другий етап період охоплює кінець ХІХ – початок ХХ століття і зумовлений бурхливим розвитком медицини (зокрема, гігієни), природознавства, здійснюються «експерименти» на науковій основі.

 

Цей етап характеризується переходом від описового до науково обґрунтованого вивчення процесів старіння, від "організмоцентричної" позиції дослідників до синтетичної еволюційної теорії, до дослідження не окремого індивіда, а популяції, до зміни особистісно-індивідної орієнтації на соціально-групову. У вивченні організму людини серйозна увага приділяється також системному підходу.

 

Істотне значення для розуміння механізмів старіння мав розвиток ендокринології і імунології, інших природничих наук. У цей час створюються кілька теорій старіння (ендокринна – процес вікової інволюції розглядався як епіфеномен послаблення діяльності статевих залоз і теорія аутоінтоксикації І. І. Мечнікова), з’являються кілька радикальних методів омолодження. Таким чином, геронтологія, відокремившись від філософії і медицини, стає самостійною наукою.

 

Третій етап тривав від кінця 30х років ХХ століття –до початку Другої світової війни, коли зростає кількість базальних морфофізіологічних і біохімічних досліджень. З’являються окремі галузі геронтології (порівняльна геронтологія, геронтологія рослин, молекулярна і біохімічна геронтологія, генетична та екологічна геронтологія, геріатрія та інші), формуються закономірності процесу старіння, задачі дослідження, висуваються основні теорії. Геронтологія на даному етапі обмежувалася переважно біологічним підходом. Соціальному та психологічному аспектам старіння увага приділялась мало.

 

Четвертий етап почався після Другої світової війни, коли відбуваються значні демографічні і соціальні зміни у суспільстві, актуалізуються багато галузей науки про старість та старіння, зокрема психологічна. Геронтологія стає комплексною наукою.

 

Однією з перших робіт у цьому напрямі є видана у 1965 році монографія М.Д. Александрової «Нариси психофізіології старіння». Дана наукова робота відображала тенденції, характерні для геронтологічної науки свого часу. Робота була присвячена вивченню особливостей старіння аналізаторів і ролі просторово-тимчасової орієнтації у віковій динаміці психічних утворень особистості. Відмічалося, що загальні закони психічного розвитку – гетерохронності, специфічності та індивідуальної розмаїтості – «діють у сфері психофізіологічних функцій людини». Особливий акцент у збереженні функцій автор робить на понятті «діяльної старості».

Last modified: Sunday, 11 March 2018, 11:38 AM