Теоретичний матеріал 1.3.

         Труднощі у визначенні предмету філософії пов’зані перш за все тим, що остання займає місце проміж іншими формами духовного життя суспільства, „дрейфуючи” від релігії, міфу, мистецтва до науки і навпаки. За виразом англійського мислителя Бертрана Рассела (1872-1980 р.р.) філософія – це „нічийна земля”. З наукою її поріднює прагнення до  отримання достовірних, доказових знань, з релігією – вихід за жорстко визначені межі звичайного людського досвіду. Філософія і релігія ставлять мету вивести людину зі сфери повсякденності, зорієнтувати її на вищі ідеали, надати життю високий сенс, відкрити шлях до загальнолюдських цінностей.

 Але зміст святоглядних проблем релігія і філософія доносять різними засобами, розраховане це знання на різні складові людського духу (релігія апелює до віри , філософія до розуму). Тому точніше було б говорити не про близькість філософії до релігії, а до духовно-практичного освоєння світу. Іншими словами, філософія об’єднує два способа такого освоєння – теоретичний і практично-духовний. Перший передбачає пізнання об’єкта таким яким він є сам по собі, поза цілями і інтересами людини. Другий являє собою освоєння дійсності крізь призму людських інтересів і цінностей. Якраз цією здатністю до синтезу філософія відрізняється від інших форм духовності.

Маючи спільні риси з наукою, філософія лише частково співпадає з нею (орієнтацією на пошук істини теоретичним шляхом). Але відповіді на світоглядні питання не можна знайти шляхом експериментування чи математичними засобами, як у науці. Філософські питання мають особливе – ціннісно-смислове забарвлення, бо орієнтовані на людину, людський інтерес і людську оцінку. Вчений шукає відповіді на питання: Що?  Як? Чому?   Філософ – головним чином на інші питання: для чого? В ім’я чого? В ім’я яких цінностей і ідеалів?.

Питання про сенс власного життя кожний індивід повинен вирішувати сам. Якщо наукові істини мають всезагальний характер, істини філософії несуть в собі ціннісні моменти і імперативи поведінки, орієнтовані на індивідуальне здійснення.

У духовному світі людини філософські погляди перетворюються  в переконання. Тим самим вони не зводяться до суми готових знань і не можуть бути внесені у голови людей чисто «книжним» шляхом, бо сприймаються не тільки розумом, але й серцем, по-відчуттями. Тільки у такому разі людина приймає філософські істини як власну життєву програму і, діючи, здатна відстоювати переконаня. Будь-яка зміна останніх по’язана з душевною кризою, потрясінням, результатом чого є перехід до іншої, більш-менш відмінної системи поглядів. Існують певні індивідуальні, вікові і історичні межі еволюції філософсько-світоглядних знань. Так, важче їх змінити у зрілому, тим більше – похилому віці. Частина людей схильна до життєвих компромісів, піддаючись тискові зовні, інші більш схильні до самостійності і свободи самовираження. Важко здійснюваним є штучний, насильницький „експорт” філософського світогляду з однієї країни в іншу, з певної епохи чи цивілізації у інші культури, якщо  людей до цього не підготував власний соціальний досвід, і вони не сприймають чужі ідеї як власні. Тому може йти мова про національні, регіональні світоглядні погляди, у тому числі і про національну філософію.

Людині з розвинутими розумом і моральністю завжди необхідна праця розуму. Але людина не тільки пізнає світ, але й живе в ньому. Людське ставлення до світу виявляє себе не тільки в пізнанні і діяльності, але й в переживанні, найбільш глибоким і сильним з них є переживання часу, тобто кінечності власного існування, невідворотності смерті. Сократ називав смерть натхненним генієм філософії. Тільки людина знає про невідворотність власної смерті, і це знання примушує її думати про  сенс життя, а це і є філософування. Таким чином, філософія, – це не тільки задоволення людської цікавості, але й відповідь на виклики долі. Тому чисто інтелектуальне джерело філософської мудрості доповнюється цінностними, моральними імперативами.

Важливе значення для існування людини має соціальний і духовний досвід, з яким взаємодіє філософія як форма духовності. Але філософія спирається на особливий досвід, що відрізняється від емпіричного досвіду повсякденного життя яівід наукового експериментування з дійсністю. Філософія осягає досвід у його історичному розвитку в узагальненому вигляді, орієнтується на найвищі, найрозвиненіші форми. Найвище і є у той же час загальним. Закони, що діють на найвищому рівні еволюції, є загальними для усієї еволюції і всього охопленого нею світу в цілому.

Найвищою реальністю є людина, її соціальний і духовний світ, у якому діалектика життя досягла найбільш глибокого і повного прояву. Закони цього світу – ключ до діалектики усієї дійсності. Завдяки цьому філософія, що є людинознавством у широкому смислі, виступає категоріальним, методологічним знаряддям пізнання, освоєння світу у його цілісності і багатоманітності форм прояву.

 

5.Зв’язки між філософією, як формою теоретичного моделювання дійсності, і життям мають багатоманітний, часто опосередкований характер. Їх реалізація відбувається перш за все через відповідні функції філософії.

Визначальною і головною функцією, що виявляється у впливі філософії на духовне життя суспільства в цілому, окремих його груп, індивідів є світоглядна функція , бо якраз існуючі в певну епоху філософські погляди визначають світоглядні координати взаємодії людини і світу.

Оскільки гносеологія є складовою будь-якого типу філософування, а наука відіграє вирішальну роль у сучасній культурі, остільки значущою є методологічна функція філософії, що полягає в узагальнені досягнень визначенні напрямків, методів, принципів, форм наукових досліджень.

Соціолокультурна функція полягає в тому, що як теоретична форма духовного життя, філософія рефлексує над культурою в цілому. В межах філософського дискурсу здійснюється раціональний аналіз і критична оцінка пануючого у певну епоху типу культури. Філософія виявляючи застарілі і перспективні тенденції у останній, здійснює підготовку переходу до нового типу культури з новими пріоритетами і формами співжиття людей. За словами К.Маркса, усяка істинна філософія є духовною квітенсенцією свого часу, вони являє собою живу душу культури.

Людина – істота творча. Освоюючи, певні культурні цінності, вона разом з тим здатна до творення нового в культурі, до накопичення передумов сприйняття більш розвинених форм культурного буття, нових умов життя і типів духовності. У духовному світі окремої людини народжуються нові духовної і соціальні потенціали людини, що за певних умов стають надбанням суспільства. Завдання філософії фіксувати і узагальнювати паростки нового  у культурі, надаючи їм програмне культурно-історичне значення.

Таким чином, філософія виконує свою творчу функцію у культурі, що неразривно пов’язана з критичною функцією. Але філософська критика має специфічний характер і відрізняється від критики взагалі, що може набувати різних форм. Будь-які явища дійсності, теоретичні побудови, ідеологічні конструкції філософ не має права заперечувати або відкидати з порогу. Необхідно провести ретельний аналіз, виявити сутність, походження явищ, що вивчаються, визначити їх місце серед інших явищ і моделей, у бутті в цілому, створити можливі сценарії розвитку подій, пов’язаних з об’єктом, у короткостроковій і більш віддаленій перспективі.

Філософія тісно пов‘язана з історичним процесом, з реальною дійсністю, незважаючи на всю абстрактність і видимість повної незалежності від конкретних умов буття, бо є відображенням останнього, більш-менш чітким, глибокими і адекватним. Разом з тим, духовні утворення, у тому числі і філософські, відносно самостійні щодо буття людей, економічних і політичних структур і несуть в собі потенціал зворотнього творчого впливу на дійсність. Звідси не можна вести мову, ані про повний відрив філософії від дійсності, про „схоластичне філософування”, що само є відображенням існуючих у суспільстві умов, ані про рабське перетворення філософії у служницю „релігії” або „найбільш вірної ідеології”. Доля дійсної філософії і філософа за покликанням – бути у постійній опозиції до існуючого порядку речей заради істини та прогресивного майбутнього.

Будь-яка форма духовного освоєння світу несе в собі прогностичну функцію. Але треба пам’ятати, що прогноз не завжди має вірогідний характер, і він не може не бути багатоваріантним, охоплюючи різні, у тому числі альтернативні варіанти розвитку подій. Тому філософія також не повинна довіряти однозначним прогнозам, захищати концепції, що претендують на винятковість, абсолютну істинність, непогрішимість.

 

5.Зв’язки між філософією, як формою теоретичного моделювання дійсності, і життям мають багатоманітний, часто опосередкований характер. Їх реалізація відбувається перш за все через відповідні функції філософії.

Визначальною і головною функцією, що виявляється у впливі філософії на духовне життя суспільства в цілому, окремих його груп, індивідів є світоглядна функція , бо якраз існуючі в певну епоху філософські погляди визначають світоглядні координати взаємодії людини і світу.

Оскільки гносеологія є складовою будь-якого типу філософування, а наука відіграє вирішальну роль у сучасній культурі, остільки значущою є методологічна функція філософії, що полягає в узагальнені досягнень виначенні напрямків, методів, принципів, форм наукових досліджень.

Соціолокультурна функція полягає в тому, що як теоретична форма духовного життя, філософія рефлексує над культурою в цілому. В межах філософського дискурсу здійснюється раціональний аналіз і критична оцінка пануючого у певну епоху типу культури. Філософія виявляючи застарілі і перспективні тенденції у останній, здійснює підготовку переходу до нового типу культури з новими пріоритетами і формами співжиття людей. За словами К.Маркса, усяка істинна філософія є духовною квітенсенцією свого часу, вони являє собою живу душу культури.

Людина – істота творча. Освоюючи, певні культурні цінності, вона разом з тим здатна до творення нового в культурі, до накопичення передумов сприйняття більш розвинених форм культурного буття, нових умов життя і типів духовності. У духовному світі окремої людини народжуються нові духовної і соціальні потенціали людини, що за певних умов стають надбанням суспільства. Завдання філософії фіксувати і узагальнювати паростки нового  у культурі, надаючи їм програмне культурно-історичне значення.

Таким чином, філософія виконує свою творчу функцію у культурі, що неразривно пов’язана з критичною функцією. Але філософська критика має специфічний характер і відрізняється від критики взагалі, що може набувати різних форм. Будь-які явища дійсності, теоретичні побудови, ідеологічні конструкції філософ не має права заперечувати або відкидати з порогу. Необхідно провести ретельний аналіз, виявити сутність, походження явищ, що вивчаються, визначити їх місце серед інших явищ і моделей, у бутті в цілому, створити можливі сценарії розвитку подій, пов’язаних з об’єктом, у короткостроковій і більш віддаленій перспективі.

Філософія тісно пов‘язана з історичним процесом, з реальною дійсністю, незважаючи на всю абстрактність і видимість повної незалежності від конкретних умов буття, бо є відображенням останнього, більш-менш чітким, глибокими і адекватним. Разом з тим, духовні утворення, у тому числі і філософські, відносно самостійні щодо буття людей, економічних і політичних структур і несуть в собі потенціал зворотнього творчого впливу на дійсність. Звідси не можна вести мову, ані про повний відрив філософії від дійсності, про „схоластичне філософування”, що само є відображенням існуючих у суспільстві умов, ані про рабське перетворення філософії у служницю „релігії” або „найбільш вірної ідеології”. Доля дійсної філософії і філософа за покликанням – бути у постійній опозиції до існуючого порядку речей заради істини та прогресивного майбутнього.

Будь-яка форма духовного освоєння світу несе в собі прогностичну функцію. Але треба пам’ятати, що прогноз не завжди має вірогідний характер, і він не може не бути багатоваріантним, охоплюючи різні, у тому числі альтернативні варіанти розвитку подій. Тому філософія також не повинна довіряти однозначним прогнозам, захищати концепції, що претендують на винятковість, абсолютну істинність, непогрішимість.

 

 

Last modified: Sunday, 30 August 2020, 11:43 PM